Захищаючи свої тіла не погубімо своїх душ

За час свого 34-літнього служіння в сані священника були різні події, обставини, які вимагали особливих підходів у виконанні своїх обов’язків. Таким особливим часом з особливими обставинами, з якими ніколи не приходилося стикатися, є сьогоднішній час. Зрозуміло, що мова йде по пошесть коронавірусу, через який ми всі поставлені в особливі умови життя, а ми, священники, в особливі умови служіння, які вимагають думати, які вимагають часто екстраординарних, не звичних для нас підходів, як діяти в тій чи іншій ситуації. Так, є рішення уряду, є рішення та роз’яснення Священного Синоду. Але, все одно, вони не можуть врахувати всю специфіку служіння та відносин на парафії. Наприклад, є село і є місто, є велика парафія і є маленькі громади і т.д., і неможливо всюди діяти, як по трафарету.

Необхідно також відзначити те, що такого тиску, вимог, агресії, такого контролю, по відношенню до себе давно не відчував, навіть у часи радянського атеїзму. Це, до речі, стосується Церкви взагалі, але це окрема тема.

Як священник, у всі часи, при різних системах, при різному відношенні влади та суспільства до Бога, Церкви, віри, священників, завжди навчав, призивав людей любові до храму, до того, що кожен свідомий християнин має любити храм, підтримувати його, і звичайно бути присутніми на Богослужіннях.

Але ніколи не міг подумати, що мені, священнику, прийдеться призивати парафіян не йти до храму. Таке не могло приснитися в страшному сні. Зрозуміло, що це вимоги дотримання карантину через певні загрози здоров’ю та життю людей. Але! Все одно, всередині мене відчувається спротив, йде боротьба, що ти робиш те, чого ніколи не робив, що не властиво робити священнику. Це дуже важко робити і це важко зрозуміти тим, хто далекий від Церкви. Це таке відчуття, ніби ти призиваєш людей на злочин, на порушення Заповідей Божих.

Якою б не була якісною трансляція богослужінь, це зовсім не є те, що може людина відчувати, переживати у храмі. Це тимчасовий захід, який у ніякому разі не має у майбутньому стати правилом. Бо будуть бажаючі, особливо ті, хто не хоче, лінується ходити у храм Божий, зробити собі це за правило.

Бачу у цьому ще одну небезпеку. Вона полягає в тому, що є певна пересторога, тривога, а що буде після закінчення карантину? Чи повернуться до храму ті, що приходили завжди? Чи не змаліє їх віра? Чи не охолоне їх серце? Чи не скажуть багато з них, а, що не можна буде молитися і у інший час онлайн? Онлайн сповідатися? Можна онлайн паску святити, або можна самому вдома освятити паску! Якщо можна паску освячувати так, то чому не можна і все решта!?, і т.д., і т.п. Ось про все це вони зараз чують з уст багатьох «радників» різного роду, які не мають ніякого відношення до Церкви, або навіть з уст багатьох церковних діячів. Ці міжконфесійні змагання, хто буде більш догодливий владі, хто буде більш демократичний та сучасний, хто буде більш готовий переступити через те, через що не треба переступати, хто швидше, хто буде перший, хто кого випередить, щоб все це не привело до таких наслідків, які буде важко, або неможливо виправити.

Але надіюся на мудрість віруючих людей, що в такій ситуації їх віра не зменшиться і їх серця не охолонуть, а буде навпаки. Надіюся, що будуть ті, хто будучи невіруючим, увірує. Бо у цій ситуації всі вже побачили, якою слабкою є людина, якою безпомічною вона може бути, навіть при всіх досягненнях сучасної науки, технологій, всього технічного прогресу. В цій ситуації всі відчувають, що смерть, це не є щось таке далеке і нереальне. Але піклуючись про збереження своїх тіл, щоб ми не погубили своїх душ!

Закликаю свої парафіян до строгого дотримання правил карантину та берегти себе. Нехай всіх береже Господь!

митр. прот. Стефан Кіндрат